Заголовок сторінки

Люблячий чоловік, турботливий батько, чудовий син і надійний колега. Таким пригадують назавжди 44-річного Андрія Горбенка зі Сміли його рідні й друзі.

Протягом багатьох років Андрій Степанович був невід’ємною частинкою ПАТ «Черкасиобленерго», працював головним механіком у Смілянському міському РЕМ, водієм Смілянського РЕМ. Сьогодні, в День захисника України, ми вшануновуємо його пам'ять і дякуємо за мирне небо, бо він віддав за нього найцінніше – своє життя.Андрій Горбенко народився 6 січня 1971 року в Холоднянському на Смілянщині. Ріс працьовитим і відповідальним. Навчався в СПТУ-5 (м. Сміла), служив у армії. Працював помічником машиніста потяга в локомотивному депо, проходив службу в органах внутрішніх справ. Працював у Смілянському міському , а згодом – Смілянському районі електричних мереж. У серпні 2014 року був мобілізований до лав ЗСУ. Загинув 19 лютого 2015 року поблизу селища Опитне на Донеччині від мінометного обстрілу.

«Ми до останнього не знали, що він «кіборг»

Тетяна Горбенко – молода вдова. Портрет чоловіка вона часто бачить на пам’ятній дошці, що в центрі Сміли. Час від часу люди несуть туди квіти і лампадки. Але ніхто не може принести спокій у серце згорьованої жінки. Її життя раз і назавжди поділилося на «до» і «після» у лютому 2015-го, тоді, коли вона дізналася, що її Андрія вже немає в живих…

Андрій Степанович захоплювався машинами, мав золоті руки і все робив власноруч.– Ми зараз живемо в будинку, який будували разом із ним. Тут кожна цеглинка нагадує про нього, – каже Тетяна Володимирівна.У нього як у всіх була мрія жити щасливим життям, ростити дітей, дочекатися онуків. Але багато чого не встиг...

Він пішов захищати нашу країну в серпні 2014-го. Не шукав відмовок, а без вагань виконував свій обов’язок. Служив, боронив, мріяв повернутися додому. Але не склалося. Усе вирішила міна, яка прилетіла під час обстрілу і назавжди забрала Андрія Степановича.

– Дуже оберігав нас від війни, ми до останнього не знали, що він «кіборг» і воює у найгарячішій точці – Донецькому аеропорту, – розповідає дружина.

Страшну звістку вона почула від побратимів чоловіка, їй повідомили відразу після того, як це сталося. В одну мить родина втратила найдорожчу людину – батька, чоловіка, сина...

Уже посмертно він отримав нагороди: медаль за відвагу, нагрудний орден «Ніхто, крім нас», медаль за гідність, орден «За мужність» ІІІ ступеня, а також пам’ятну відзнаку «Герої Черкащини». Його ім’я занесено в «Книгу пам’яті полеглих за Україну».

– Це для нас гордість і честь, але набагато краще було б, якби він був тут, живий, із нами. Портрет у центрі міста це пошана, але його це не поверне, – каже Тетяна Володимирівна.

За пів року, які встиг прослужити, у Андрія Степановича з’явилося багато друзів, побратимів.

– Вони приїжджають до нас у гості, ходимо на могилу Андрія, відвідують і його маму. Інколи зідзвонюємось. Крім того, мене запрошують на зустрічі, де збираються такі ж як я – дружини й матері, які втратили чоловіків, синів, батьків. За можливості стараюсь на них бувати, бо взаємопідтримка теж важлива, – розповідає Тетяна Володимирівна.

Подружжя разом виховувало двох донечок. Нині старшій, Наталі – 25. Вона мешкає в Києві. І дуже сумує за батьком. Як і 20-річна Аня, яка була ще дитиною, кола втратила найріднішу людину. Дівчина добре навчається, чудово малює, зайняла перше місце в художній номінації творчого конкурсу «Мої батьки – ЕНЕРГЕТИКИ», який організовувало Товариство. Її робота мала назву «Світло в кожен дім і неважливо котра година».

Тетяна Володимирівна, як і її чоловік, значну частину свого життя присвятила енергетиці та працювала у РЕМі. Після тяжкої втрати обставини склалися так, що змушена була перейти на іншу роботу, однак про ці роки вона згадує з теплом.

«Він не «захворів», як це багато хто зробив»

Директор Смілянської міської філії ПАТ «Черкасиобленерго» Руслан Вітер знав Андрія Степановича дуже добре, ще з часів, коли працював у структурному підрозідлі інженером.– Це був 2002-й рік. Він прийшов до нас працювати електромонтером по експлуатації лічильників. Потому став інженером по транспорту, – пригадує Руслан Олегович.Тоді транспорт був м’яко кажучи «не дуже хорошим». Дякуючи йому, все вчасно ремонтувалося, машини завжди були чисті, кругом прибрано. По натурі він був дуже принциповий: якщо з технікою щось не так, то ніхто нікуди не поїде, поки все не полагодиться. Він умів працювати на всіх видах техніки, багато чого робив своїми руками.

У 2012 році Андрій Степанович за особистих обставин змушений був розрахуватися, а вже у 2013 році Руслан Вітер, будучи на той час директором Смілянського району електричних мереж, узяв його на роботу машиністом трактора, з перспективою на інженерно-технічну посаду, якої на той час просто не було.– Забирають справді найкращих. Він був асом у своїй справі і завжди приходив на допомогу, в будь-який час. Зламалася техніка, хтось десь заглох, застряг – він приїхав, прийшов, зробив, – каже Руслан Олегович.Коли прийшов час виконати обов’язок перед Батьківщиною, він не «захворів», як тоді це багато хто зробив, не ховався, не тікав. Сказав «Я піду, так треба».

Коли час від часу потрапляв зі служби додому, заходив у рідний РЕМ. Завжди вертався життєрадісний, повний сил – каже Руслан Вітер. Був душею компанії, умів усіх організовувати, завжди мав, що розповісти. Про те, що Андрій Степанович загинув, він дізнався спочатку від знайомих, а потім на роботі отримав офіційне повідомлення з військкомату...

«Хочу бути, як він»

Племінник Андрія Степановича – Олександр Горбенко – пішов по стопах дядька. Нині він інспектор комерційної служби Смілянської міської філії. Руслан Вітер говорить – схожий на родича не тільки зовні, а й веселою вдачею.

Дядька Олександр запам’ятав як добру і справедливу людину. Каже, він був першим, хто дозволяв йому сідати за кермо, учив обходитися з технікою. Часом був строгим, однак це йшло тільки на користь.– Завжди захоплювався дядьковим вольовим характером, хотів його наслідувати, бути таким, як він. Пам’ятаю, коли він йшов на війну, то казав «Якщо я не піду туди, то вони прийдуть сюди», – пригадує він. – Дякую йому за все. І дякую хлопцям, які нас там захищають.

… Тетяна Горбенко каже – що для неї 14 жовтня – сказати складно. Святом точно не назвеш.«Зараз є багато дат – День захисника, День кіборга, День Героїв. У ці дні телефоную до хлопців, які служили з Андрієм, але вітати, називати це святом – якось і не можу, яке ж це свято, коли стількох уже немає, - каже вона. – Просто хотілося б, щоб люди не забували, якою ціною нам дається мирне небо, а хлопці, які зараз воюють, - знали, що вони там недаремно і поверталися додому живими».

Закрыть